Вербова казка

 На плиті бурмоче чайник. Випускає пар крізь носик. За вікном сутулиться потріскане середзимм’я. Суботній ранок заспано позіхає туманом. Чашка, мішечок з чаєм та різнотрав’ям, кілька кубиків цукру, халва загорнута в шматок паперу, -- все це вже напоготові (в сумці). 

Беру чайник, сумку та виходжу у вологий, мокрий туман. 

Звуків немає. Запах один — зими. Світ сприймається навпомацьки. 

Йду.

За мною тягнеться пар від чайника. Встеляє сліди.

Сьогодні верба, що росте на березі озера, запросила мене чаювати.

Озеро морщилось і кашляло холодними протяами. Я щільніше замотую шию у свій зелений шарф, натягую синю шапку на вуха. 

Верба радіє, коли бачить мене. Вербі вже сто років. 
— Як Ваше здоров’я, — цікавлюся я.

У верби скрипучий голос і карі добрі очі. 

— Все добре, лиш погода надокучає: холодно, бридко й цей нестерпний вітер.

— О так, я вас розумію, — киваю головою і заварюю чай. Приємний аромат змішується з туманом. 

Коріння верби глибоко-глибоко під землею торкається оманливих вогнів на скелетах прадавніх людей. 

— Уявляєте, — розповідає верба, — вчора прилетіла сорока і кілька годин поспіль розгойдувалася на гілках скрегочучи. Яке неподобство!

— Так, — погоджуюсь я, — у цих сорок жахливий характер.

У корінні верби вють гнізда бездомні домовики. У величезному дуплі живуть прозорі гноми, палять свічки, а коли затихають, то чують, як зі скреготом бється велике судинисте серце. 

— Давно жодних вістей не отримувала від осини. Листя опало і не можна підтримувати звязок. Навмисне берегла на кількох гілках. Але ж хіба цьому вітру поясниш?! Все розтрусив, халамидник!

— З осиною все гаразд, — запевняю, — я передам їй вітання наступного разу, коли йтиму повз неї, не переймайтеся.

— Так, — зітхає верба і про щось дуже задумується.

Верба має гіркувате дихання і тривожні сни. У її гілках ночують неперелітні мавки і жовтопузі синиці. В її гілках плутається туман спозаранку. 

Ми мовчки допиваємо чай. Я ввічливо прощаюся, збираю чайне причандалля та повертаюсь додому. Верба махає в слід гілками й запрошує чаювати наступної суботи.

Коли я помру — думаю я, — я поселюсь в її кроні. Хоча це дивно — планувати щось після смерті. 

Хоча це дивно, — подумала верба, — чаювати саме в суботу. Чому б не в неділю?

олійні фарби, фанерка

2008

Приватна колекція Марини Довженко